Упродовж багатьох віків турбота про фізичне здоров’я суспільства була проявом милосердя. Важкі умови життя та праці зумовлювали погіршення чи втрату здоров’я, життя, каліцтво, а відтак – неспроможність забезпечити себе чи непрацездатних членів родини. Така ситуація вимагала певних гарантій як зі сторони самих працівників, так і роботодавців. Крім того, кожне суспільство піклувалось про своїх громадян опосередковано через доброчинні організації, фонди, спілки.
У Європі соціальний захист населення був однією із найважливіших державних функцій. Починаючи з глибокої давнини можновладці приходили на допомогу нужденним і хворим. У середні віки до цієї діяльності активно долучалися церква та монастирі, при яких функціонували безплатні лікарні і притулки. Цехові об’єднання ремісників і купецькі гільдії, а також муніципалітети великих міст надавали підтримку членам своїх спільнот.
В Галичині та у Львові, зокрема, гуманітарна традиція має тривалу історію становлення. Багатонаціональний характер Львова вплинув не тільки на розвиток його культури, а й зумовив зародження специфічних соціальних відносин між спільнотами, завдяки яким львівська громада піклувалась своїми сиротами, немічними, інвалідами незалежно від національної чи релігійної приналежності.
Практично до кінця 18 ст. опіка над хворими, незважаючи на поступовий розвиток світської медицини, перебувала в руках духовних осіб чи доброчинців. В часи середньовіччя шпиталі у рідкісних випадках служили місцем для лікування хворих, що було зумовлено мінімізацією у їх діяльності медичного спрямування. Як правило, вони виконували три функції одночасно – притулок людям похилого віку, бідним та немічним; гостинний дім; лічниця. В історіографії збереглися згадки про більш як двадцять львівських шпиталів. Найбільш досліджені серед них 3 міські шпиталі – при костелах Св. Духа, Св. Станіслава, Св. Лазаря.
Українська громада Львова в часи середньовіччя також утримувала за свої кошти декілька шпиталів. До них належали парафіяльні шпиталі св. Успіння, св. Богоявлення, св. Благовіщення, св. Миколая, св. Параскеви П’ятниці, св. Теодора, св. Юра.
Не менш цікавою є історія шпиталю Боніфратрів.
У 1783 р. шпиталь Боніфратрів переведено у приміщення Колегії Піярів, яка розташовувалась неподалік. У подальшому, він перетворився у найбільш репрезентаційну лікувальну установу Львова – Загальний шпиталь (інші назви: Крайовий загальний шпиталь, Державний загальний шпиталь), сучасна Львівська обласна клінічна лікарня. Старі ж споруди шпиталю Боніфратрів в наступні роки зазнали перебудови австрійським урядом з метою створення військового шпиталю – від 1785 року по даний час.
Починаючи з другої половини 18 століття на теренах Галичини функціонували інституції соціального захисту, які можна умовно поділити на наступні групи:
заклади для хворих – загальні шпиталі та місцеві лікарні для бідних, які фінансувались з місцевих чи урядових фондів;
будинки для калік та заклади для підтримки осіб із особливими потребами;
притулки для сиріт, людей похилого віку та інвалідів, закладені на доброчинні кошти приватних осіб.
Практично в кожному повітовому місті функціонував загальний шпиталь, метою якого було лікування хворих без різниці віросповідання та національності. Фахова медична допомога надавалась лікарями, догляд за хворими здійснювався в переважній більшості сестрами Милосердя.
Місцеві лікарні для бідних хворих поділялись на християнські та єврейські.
Окрім того, з 1889 р. у Львові функціонувала Каса хворих міста Львова, при якій у 1894 р. було створено відділ забезпечення на випадок хвороби.
Варто згадати, що у Львові у 1902 р. було створено українське товариство “Народна лічниця”, в склад якого увійшло понад 800 членів. Упродовж дуже короткого терміну було проведено збір коштів для майбутнього закладу, митрополит Андрей Шептицький віддав свій будинок, лікар Євген Озаркевич (1861-1916) закупив у Відні обладнання. Вже 1 жовтня 1903 року було відкрито амбулаторію “Народна лічниця”: як вказано у статуті: “для несення дарової лікарської помочі мешканцям Львова і цілої Галичини без різниці віроісповідання і народності”.
Будинки для калік як правило, закладались на кошти благодійників. На Галичині їх було 18, з них половина – у Східній Галичині, тобто на теренах сучасної України.
Підтримка осіб із особливими потребами
З метою створення умов для навчання та наступного якісного життя для дітей з особливими потребами у 19 ст. були створені ряд закладів, функціонування яких є актуальним і досі.
Це наприклад, Науково-виховний Заклад глухонімих (ЗГН) у Львові: існує з 04.11.1830 р. Галицький заклад сліпих у Львові (ЗС), засновником якого був Вінсент Заремба Скшинський у 1851 р. з метою виховання сліпих з 10-річного віку, навчання та забезпечення їм відповідного фаху, який давав би заробіток на життя.
З 1879 р. розпочали свою діяльність два товариства Червоного Хреста – чоловіче та жіноче.
Метою було:
опіка над пораненими на полі бою, хворими військовими,
фінансова підтримка військових інвалідів, сиріт та вдів по військових, а також родин мобілізованих на військову службу.
У своїй діяльності товариство базувалось на ухвалах міжнародної конференції в Женеві 1863 р. Під час першої світової війни Австрійський Червоний Хрест відкрив шпитальні павільйони відразу після відходу зі Львова австрійських військ, перед тим, як до міста увійшли російські війська. Всього функціонувало 9 павільйонів, які були розташовані в різних будинках Загального шпиталю, клінік медфакультету та у приміщенні санаторію Польського Червоного Хреста.
Щодо військових інвалідів, то їхні Фундації функціонували по усій Галичині. На українських землях їх було близько півтори десятка, в підпорядкуванні військових, або повітових чи крайових відділів.
Зокрема, У 1816 р. на добровільні внески було створено Галицький провінційний фонд інвалідів для підтримки австрійських військових інвалідів.
У 1863 р. створена була фундація інвалідів Пелагії Русановської – для військових інвалідів різних віросповідань.
З 1866 р. на доброчинні внески закладено Галицький фонд військових інвалідів без різниці визнання.
У 1849 р. у Львові було закладено Фонд імператора Франца Йосифа І для військових відставних та інвалідів та у 1851 р. розпочато будівництво будинку інвалідів, що був розрахований на 500 осіб.
Дім військових інвалідів діяв у Львові з 1863 до 1918 року. У міжвоєнний період будівлі використовували для потреб інвалідів і ветеранів польського війська: притулок для військових ветеранів та хірургічне відділення Окружного військового шпиталю.
Подібні інституції існували не тільки у Львові, а й у Бережанах, Чорткові, Дрогобичі, Коломиї, Нижанковичах, Прилбичах, Золочеві, Станіславові.
На жаль, постійним супутником суспільного життя в усі часи було таке явище, як сирітство. Турбота про дітей, позбавлених батьківського піклування, може і не була пріоритетом державної політики в минулі віки, і насамперед покладалась на приватних осіб та церкву, та була невід’ємною частиною суспільних відносин, своєрідним лакмусовим папірцем на людяність.
У Східній Галичині було створено понад 20 закладів для сиріт. Серед них ще з 1773 р. у Львові існував заклад для осиротілих дівчат Св. Казимира при монастирі Сестер Милосердя.
Міський львівський заклад ім. Франца Йосифа займав окреме приміщення по вул. Зеленій, закладений у 1855-58 рр. для сиріт обох статей.
Виховний заклад для хлопців, закладений лікарем Юзефом Торосєвічем у 1865 р. для бідних дітей вірменського походження.
При костелі св. Антонія з Падуї з 1850 р. почав свою діяльність виховний заклад для хлопчиків.
Харитативна діяльність не обмежувалась тільки будівництвом притулків для знедолених членів суспільства: вже й тоді існували більш вузькоспеціалізовані соціальні заклади.
Вже у 1823 році в Роздолі було закладено шпиталь для догляду за 20 хворими в їхніх помешканнях – прототип сучасної патронажної служби!
Перший дитячий садочок! – християнський притулок для малих дітей, який було закладено у Львові у 1840 році за кошти львівського магістрату з метою щоденного догляду за дітьми у віці 3-6 років для родин, в яких батьки не мають можливості ними опікуватись в силу своїх занять. Догляд забезпечував дітям годування, нагляд, ігри, відповідні для вікової категорії.
Перший хоспіс! – в сучасному розумінні цього слова: фундація Титуса Кєляновського для невиліковних хворих християн, який було закладено у 1891 р. у Львові. Ще одним таким закладом був будинок для невиліковно хворих, відкритий у Золочеві в 1901 р. на кошти повітової ради. Відомо, що пацієнти перебували під лікарським наглядом.
З бурхливим розвитком промисловості у кінці 19 ст. соціальне забезпечення переходить поступово до рук держави, яка заходами соціального законодавства втручається в економічні відносини й вимагає соціальної охорони робітників та службовців на випадок хвороби, інвалідності, на старість тощо.
Вважається, що медичне страхування на українських землях зародилося в Одесі в кінці 80-х − на початку 90-х років 19 ст.
Проте, ще у 1810р. на внески працівників та урядників тютюнової фабрики у Винниках під Львовом було створено заклад для підтримки та лікування хворих працівників фабрики, членів спілки, осіб, котрі втратили свою працездатність та змушені просити милостиню, а також з метою виплати коштів на поховання у випадку смерті когось із членів спілки. Установа мала у своєму штаті лікарський персонал. Перше медичне страхування!
В свою чергу, на польських та українських землях під Австрією з 1852 р. на підставі патенту цісаря створювалися такі типи страхових товариств як акційні спілки, товариства взаємних забезпечень.
У Львові у 1892 р. постало українське товариство «Дністер» – з метою страхування від вогню, крадіжок і злому, а у 1911р. – «Карпатія» з метою страхування життя. Обидва діяли до 1939р., хоча з деякими обмеженнями: страхування від вогню перебрало від 1935р. польське монопольне товариство.
У Польщі перед 1939 роком існувало 38 товариств взаємних забезпечень, 72 приватні фірми та 16 закладів страхування. Тільки 2 заклади пережили ІІ світову війну та зміну політично-економічної системи.
В радянській Україні соціальний захист втратив своє первинне значення, а медичне страхування взагалі було ліквідоване: у 1927р. медичне страхування втратило самостійність, а у 1933p. соціальне страхування загалом було передано профспілкам, де поступово позбулося складової медичного страхування, що було перенесено на наші території.
Гуманітарна традиція Галичини в цілому, та у Львові, зокрема, складалась історично та передавалася з покоління в покоління впродовж багатьох віків.
Добродійні організації, товариства доброчинності та установи, шпиталі чи заклади для хворих, товариства та фонди – створювались з метою догляду за хворими та інвалідами, фінансової підтримки та виховання сиріт, та утримувались, в більшості випадків, на кошти приватних осіб. Певною мірою до цього долучалась і держава. Дуже важливо, що усі ці заклади, за поодинокими винятками, мали на меті догляд та лікування убогих непрацездатних членів суспільства незалежно від їх національної чи конфесійної приналежності.
Після початку ІІ світової війни та вступу радянських військ в Галичину та у Львів, зокрема, уся система соціального захисту зазнала докорінної реорганізації. Швидше навіть – повної реструктуризації. Соціальне забезпечення офіційно перейшло до рук держави: почала функціонувати система, прийнята у Радянському Союзі.
Постійну або тривалу втрату працездатності встановлювали Лікарсько-трудові експертні комісії (ЛТЕК).
ЛТЕК розрізнялись за адміністративно-територіальною ознакою – районні, міські, обласні та республіканські; та за профілем – загальні та спеціалізовані. Підпорядкованість – відділи соціального забезпечення.
Загальні ЛТЕК організовувались на базі лікувально-профілактичних установ та складались із лікарів-експертів: терапевта, невропатолога, хірурга (один з них – голова), представників органів соціального забезпечення та профспілки. Спеціалізовані ЛТЕК (для хворих на туберкульоз, психічні захворювання, для осіб із захворюваннями органів зору, онкологічних хворих) організовувались на базі відповідних диспансерів або профільних відділень поліклінік. До складу цих ЛТЕК входили лікарі-фахівці вузького профілю.
У Львівській області функціонували ЛТЕК в усіх територіальних закладах охорони здоров’я: обласних та міських лікарнях, центральних районних та центральних міських лікарнях. Спеціалізовані ЛТЕК були в складі обласної клінічної лікарні та в деяких спеціалізованих медичних установах Львова.
Відповідно до вимог Постанови Кабінету Міністрів України за №83 від 22.02.1992 р. на виконання постанови Верховної Ради УРСР від 21 березня 1991 р. “Про введення в дію Закону Української РСР «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Українській РСР» було визнано не чинною постанову Ради Міністрів УРСР і Укрпрофради від 28 березня 1985 р. N 134 “Про затвердження Положення про лікарсько-трудові експертні комісії” та розпочато роботу по організації служби медико-соціальної експертизи в підпорядкуванні МОЗ України. Відповідно до положень цього документу було створено Львівський обласний центр медико-соціальної експертизи – наказами УОЗ ЛОДА за №344 від 25.09.1992 р., №595 від 25.12.1992 р. та №1 від 01.10.1992 по ЛОЦМСЕ. . Посаду головного лікаря обійняв Чушак Ярослав Михайлович.
Наказом за №18 від 02.11.1992 р. було призначено склад перших п’яти комісій: Травматологічна та Кардіологічна №1 спеціалізовані, Обласні №№1, 2, 3.
Наказом за №24 від 24.11.1992 усе діловодство ЦМСЕ почало вестись українською мовою.
У 1993 наказом №1 по ЛОЦМСЕ від 02.01.1993 р. були організовані наступні комісії: Кардіологічна №2, Психіатрична №1 і №2, Фтизіопульмонологічна, Онкологічна, Офтальмологічна спеціалізовані та міжрайонні: Франківська, Залізнична, Шевченківська, Галицька, Личаківська, Самбірська та Дрогобицька.
№120 30.09.1993 Створено Сокальську МСЕК, яка у 2003 перепрофільована на профпатологічну МСЕК. Наказом за №202 від 30.12.2003 проведено реорганізацію із створенням двох комісій: Онкологічних МСЕК №1 і №2. За 25 років діяльності установа перетворилась на організаційно-методичний осередок з питань медико-соціальної експертизи.
На даний час у Львівському обласному центрі медико-соціальної експертизи працюють близько 100 лікарів, 50 медичних сестер та мед реєстраторів. В установі функціонують 23 медико-соціальні експертні комісії.
У 1999 р. головним лікарем-головним експертом ЛОЦМСЕ призначено Решоту Володимира Йосиповича – по даний час.
Джерела:
О.Стадник Ретроспективний огляд інституцій соціального захисту в Галичині // Український вісник медико-соціальної експертизи. №3. (13). 2014. С.47-67.
Архів ЛОЦМСЕ за 1992-2017 рр.